Рослини в житті українців. Історичний аспект

В Україні здавна вважають вербу і калину священними: "Без верби й калини нема України". Звичай святити вербу був запозичений християнською релігією з астрального культу наших предків. Верба символізує Прадерево життя, так само, як Чумацький шлях. Недаремно верби завжди садили обабіч шляхів, за космогонічними уявленнями народу наша Галактика є початком утворення Всесвіту - берегом космічного океану. Обряд хльоскання вербою означає поєднання людини з Космосом, можливість відновлення сили і здоров'я. Це був звичай близький за змістом до обряду занурення у священні води Бугу в Україні і Гангу в Індії. Окрім верби, садили в Україні також липу, що присвячувалася матері-Воді, дуб символізував Перуна й Сонце, береза присвячувалася Ладі, клен - Полелю.

Калина також символізувала свято Коляди, Різдва світу. Наруга над нею вкривала людину ганьбою, так само, як убивство лелеки. Біля хати завжди садили калину, взимку її ягоди клали між шибками. Досі існує повір'я: якщо вирізати з калини сопілку, то в сім'ї з'явиться продовжувач роду - син. Калиновий чай - найкращі ліки від застуди. Важлива роль належить калині в різних обрядах, особливо на весіллі (оздоблювали весільне гільце). Про неї складено безліч пісень, приказок: "Любуйся калиною, коли цвіте, а дитиною, коли росте", "Дівчина, як калина" тощо.

Шанування дерев бере свій початок з сивої давнини, коли наші предки поклонялися деревам, як Богам. Ось як в апокрифах описувалося Дерево Життя: "А посреди Раю Древо Животное, єже єсть божество, і приближається верх того древа до Небес. Древо то златовидно в огненной красоті; воно покривасть вітвям весь Рай, імієть же листя от всіх дерев і плоди тоже. Ісходить от него сладкое благоухание (пахощі), а от корня его текуть млеком і медом 12 істочников" (О. Афанасьев).

Дерево Життя - один з найпоширеніших мотивів народного мистецтва, особливо на вишитих рушниках. До прийняття християнства було багато священних гаїв, куди ходили на поклоніння Богам природи; тут росли священні дерева, стояли кумири, відбувалися народні гуляння. У Києві відомо кілька таких гаїв. На думку Євгена Аничкова такий гай був на місці Києво-Печерської лаври. Священним гаєм був також Шулявський гай на березі річки Либеді, який під час громадянської війни був вирубаний. Хоча ще в минулому столітті Шулявський гай ("Кадетская роща" - назва від кадетського корпусу, збудованого в 1857 р.) був улюбленим місцем відпочинку киян.

В Україні подекуди й досі збереглися звичаї "залякування" неродючих дерев, які, вірогідно, є передхристиянськими, глибоко народними. На Святий вечір або на Новий рік господар іде в сад із сокирою і погрожує неродючому дереву, що зрубає, якщо наступного року воно не вродить: "Як не родитимеш, то зрубаю і в піч уметаю, а попіл на вітер порозпускаю" (записав Б. Грінчснко від свого діда).

Звичай шанувати священні дерева міцно увійшов до ментальності українців. Дерево, якому судився довгий вік, стає священним. Так на Рівенщині є дуб, якому близько 1300 років. Це найстаріше дерево в Україні. Священними також вважають дерева, з якими пов'язані історичні постаті та легенди. В с. Верхня Хортиця росте дуб, під яким відпочивали Богдан Хмельницький, Тарас Шевченко, Ілля Рєпін, Микола Лисенко. Цьому дубові 800 років. У народовір'ї дуб вважався деревом Перуна, нині його шанують за міцність, красу, довговічність. "Міцний, як дуб" - кажуть про сильного чоловіка. Дубові приносили в жертву вепра, а тепер можна почути приказку: "Дуб - дерево хороше та плоди його свиням годяться". Свинина лишилася жертовною їжею на Різдво, проте самій тварині дісталося негативне забарвлення, її почали вважати нечистою, диявольською. Під впливом церковної літератури часом змінювалося ставлення до багатьох рослин, тварин і явищ, ставало суперечливим, а іноді й незрозумілим.

Так верба, яка одвічно шанувалася в Україні, яка запишалася в обряді Вербної неділі, ранніми християнами вважалася нечистою. Вишня використовувалася в Новорічній обрядовості задовго до привнесеного Петром І звичаю ставити ялинку, її викопували восени і ставили в діжку з землею у хаті, де вона стояла до Нового року. За тим, як росла вишня, передбачали свою долю: якщо до Нового року вона зацвітала, це був добрий знак. Вишня присвячувалася найвищим Богам народовір'я (саме Новий рік - свято Прабога Сварога). Тому логічно буде вважати назву вишня прикметником (ж. рід від вишній). А в тому, що Бог в дохристиянській вірі вважався вишнім, не може бути сумніву, оскільки церква запозичила термінологію, яка існувала задовго до прийняття християнства: Бог, молитва, гріх, жертва, сповідь, храм, рай, пекло, душа, вінчання та ін. Таким чином, назву вишня слід розуміти як "божественне дерево". Хата у вишневому садочку - одвічне замилування українського народу. Вона оспівана багатьма письменниками. Тому Шевченківський "садок вишневий коло хати" став символом України, рідним, близьким образом. Яблуня відома в Україні не менше. З незапам'ятних часів у дикому стані вона була поширена на всій Україні. Яблуко стало символом кохання і родючості. Про особливу плодючість яблуні знали вже трипільці, коли зображали насіння яблуні на своєму посуді. Вже за часів Київської Русі було відомо кілька рецептів зберігання яблук взимку, сушіння, квашення, приготування солодощів.

Про плодючість яблуні може свідчити такий факт: у селі Андріївці на Сумщині одна 150-річна яблуня кореневими відростками і насінням своїх плодів породила цілий яблуневий гай, площею півгектара. Лісовими яблуками любить ласувати ведмідь, тому вірили, що найкраща яблуня та, на яку він поставив свою позначку: улюблене дерево ведмідь дряпає кігтями. Саме такі дерева відшукували навіть дикі кабани, стежачи за ведмедем, і відбираючи натрушені ним плоди. Дикі яблука люди використовували як корм для домашньої худоби.

Яблуні й груші шанували ще в античні часи, записи про це можна знайти в давніх літописах як в Греції, Римі, так і в Київській Русі. Про лікування плодами груші було відомо ще в давньому Шумері. Українці з сушених яблук і груш варили узвар, який був також і обрядовим напоєм, наприклад, на Різдво.

Нині українськими селекціонерами виведено чимало сортів плодових дерев, в тому числі й груш. Найбільш незвичайною є груша-писанка, яка росте в Макарівському районі на Київщині. її плоди мають оригінальне забарвлення, схоже на писанку, розмальовану червоними, зеленими й жовтими смугами.

Ясень - чоловіче дерево, адже з його деревини робили озброєння воїнів ще за скіфської доби. Ясень вважався символом війни: якщо ворогові присилали гілку ясеня, це означало початок війни або попередження. Хоча використовували дерево ясеня і в побутових цілях для виготовлення посуду, ложок, колисок, меблів, а також в суднобудуванні. Клен найбільше використовувався на виготовлення музичних інструментів: сопілок, гуслів, скрипок. В Карпатах паляниці випікали на кленових листях і садовили в піч на кленовій лопаті. Явір (різновид клена) в Україні вважається символом смутку, його садять на могилі вбитого козака, розлучених закоханих: "Посадили над козаком явір та ялину, а в головах у дівчини - червону калину".

Крім калини, в Україні широко використовували горобину, яка також має червоні ягоди і довго зберігається на дереві, ваблячи до себе птахів. За кількістю горобини могли передбачити, якою буде зима: якщо ягід було багато, чекали холодної сніжної зими. Горобину знали ще скіфи. Вергілій писав, що скіфи довгими зимовими вечорами пили напій з горобини. Спосіб приготування вина з горобини і меду дожив до наших днів. Квіти горобини здавна додавали до чаю, це надавало йому смаку мигдалю. Горобина також використовувалась в багатьох обрядах. Як оберег її садили біля хати, на Купайла гілочки горобини чіпляли на кожні двері, щоб уберегтися від злих духів та хвороб.

Терен відомий в Україні понад дві тисячі років. Він є одним із прародичів садової сливи: вже на початку нашої ери, схрестивши терен з аличою, наші предки вирощували сливи. Завдяки своїм колючкам терен здобув собі славу доброго захисника садиб у давнину - до двору, обсадженого терном, не міг пробратися ніякий дикий звір. Пізніше стали вважати, що терен захищає від нечистої сили. Таке практичне значення цього невисокого деревця. Та є ще й дуже цікава легенда. Одна з порід терну - диптам - отримала назву "неопалимої купини". В перекладі з церковнослов'янської купина означає "кущ". Цей терновий кущ виділяє своєрідні ефірні пари, які можуть горіти, проте самої рослини вогонь не торкається. Отже, ця дивовижна властивість не могла пройти непоміченою повз увагу наших предків: вважалося, що з неопалимої купини виходить Бог, щоб показати людям істину. Пізніше ця легенда увійшла в Біблію, де розповідається, що вперше Бог явився Мойсею з неопалимої купини. В Україні з неопалимою купиною пов'язаний образ Богині-Матері, а по прийняттю християнства - Діви Марії; образ незнищенної квітки життя має язичницьке коріння.

Береза завдяки своїй білій корі стала символом чистоти, дівочої ніжності. Вона також вважалася оберегом від злих духів, тому її часто садили біля хати, щоб милувала око і захищала садибу. Широко використовувалась кора берези - береста - для "берестяних грамот". На ній вчилися писати учні, на ній писали листи, різні побутові записи тимчасового значення. Отже, в часи, коли папір був занадто дорогим і використовувався для книжок, побутувало письмо на бересті. Для цих грамот бересту знімали так, щоб не пошкодити самого дерева, адже місця, де був знятий тонкий шар кори, мають властивість нарощувати нову кору.

Народознавство: Квіти і трави

Рослини служили людині ще в далекі часи, віддалені від нас на кілька тисячоліть. Лікувальні властивості квітів, трав, плодів знали скіфські лікарі. Проте, ймовірно, вони продовжували традиції знахарів більш ранньої доби. Квіти використовували не тільки з практичною метою, але й задля краси, до якої здавна були небайдужими в Україні. Те, що квіти зображалися на предметах повсякденного вжитку, може бути переконливим доказом того, що красиві рослини вирощували на своїх садибах ще наші давні предки. Отож, квіти - окраса життя.

Квітник був неодмінною частиною садиби українського селянина, він прикрашав переважно причілок хати і найчастіше виходив на вулицю. Іноді квітники обгороджували невеликим парканом, а то й просто обсаджували рядочком квітів чи низькорослих кущів. Такі квітники й зараз прикрашають хати українців у селах та балкони мешканців міста.

Які ж квіти найбільше полюбляють в Україні? Чимало легенд, пісень, переказів зберегла пам'ять народу про цих одвічних супутників людини, які широко застосовували в обрядах, в побуті, чи просто як окрасу, що милує око, веселить душу.

Чи не найбільш поширеною і улюбленою в Україні здавна вважали рожу рожеву, або мальву. Прийшла до нас мальва з Південної Азії, де її знали ще стародавні пеласги. Ця рослина поширена також по всьому Середземномор'ю і має понад півтори тисячі видів. Високі стебла, густо вкриті яскравими ніжними квітками та великими лапатими листками, живою стіною закривають майже кожну сільську хату. Безліч відтінків: від білого, рожевого до червоного й багряного, створює дивовижну веселку навколо оселі. Назва мальва - латинського походження. В багатьох країнах Середземномор'я, Балкан, Малої Азії ця назва досі існує саме в такій формі. Назва рожа - пізнішого походження, вірогідно, запозичена з німецької мови. В Україні цю квітку ще називають калачиками за формою плодів, схожих на калачі. Мальви в Україні ростуть і в дикому стані, в лісах, лісосмугах, на узбіччях доріг. Вони мають білий або блідо-рожевий колір, іноді використовуються як кормові рослини. Відваром дикої мальви лікують бронхіти, кашлі, роблять примочки. З культурних мальв темного кольору робили природні барвники.

Майже біля кожної хати завжди знаходилося місце і для пахучих яскравих чорнобривців, жовтогарячих нагідок, червоної рути, барвінку й любистку, м'яти і матіоли. Не перелічити нині всіх назв квітів, які прикрашають життя сучасного українця, виведено багато нових сортів рослин, які увійшли в побут і звичаї народу. Проте магічну силу мають ті, що здавна прижилися в народі як священні рослини. Так вважається, що червону руту, барвінок і любисток садять дівчата, щоб бути завжди коханими і бажаними, а молодиці - щоб була міцною родина. Півники оберігають від нечистої сили, бо півень (від якого походить назва квітки) завжди виступає рятівником - від його співу зникає всяка нечисть.

Таким же оберегом є мак. Його насінням, освяченим на свято Маковея, обсипають садибу, людей і худобу. Мак вважається добрим лікарським засобом від безсоння, виразки шлунку. Традиційні коржі з маком люблять усі. Проте нині не часто вдається виростити цю корисну рослину, яка здавна була традиційною для українців, не часто й знайдеш булочок чи печива з маком. Так звана "боротьба з наркоманією" Стала причиною повного винищення маку на городах і в квітниках. Хоча й каже народна мудрість; "Сім літ мак не родив, а голоду не було", проте шкода, що зникає давня традиція. Мак вплітають у віночки дівчата, вишивають на сорочках та рушниках.

А от будяки та кропива завжди вважалися сховищем нечистої сили, хоча відомі лікувальні властивості будяка у випадку захворювання печінки, а кропиви - шлунку. Кропиву також вживають як кровоспинний і вітамінний засіб.

Як обереги використовувалися також інші рослини. Відомо, що від русалок боронилися полином, часником, а упирів спалювали на терновому вогні.

Дуже давнім звичаєм українців є топтання рясту навесні, що означає просити в Бога життя і здоров'я. В Україні близько семи видів цієї рослини, але найпоширенішим, мабуть, є той, що має латинську назву scilla bifolia. Українська наукова назва рясту проліска дволиста: це дволиста рослина з шестипелюстковими блакитними квітками, зібраними у китички. В корені ряст має цибулинку. За традицією, коли вперше навесні побачиш ряст, треба зірвати його, кинути під ноги, потоптати, примовляючи: "Топчу, топчу ряст, Бог здоров'я дасть", або "Топчу, топчу ряст, дай, Боже, діждати і на той рік топтати!"

Магічними функціями народ наділяв чебрець - українське "євшан-зілля". Для українця саме ця рослина є символом Батьківщини. її брали з собою, від'їжджаючи на чужину, як згадку про рідний край. Чебрець був однією з трав, які застосовувалися в богослужінні ще за трипільської доби. Збереглися знайдені археологами найдавніші керамічні курильниці, які були прототипом кадильниць, з якими на ранніх етапах боролися християнські священики. Згодом церква змушена була визнати цей ритуал і прийняла язичницьке кадило для свого богослужебного ритуалу. Трава чебрецю має надзвичайно ароматичний запах, який здатна зберігати довгий час, навіть висушена, вона при спалюванні дає ніжні пахощі степу. Подекуди в Україні досі під час церковних служб використовують підкурювання чебрецем і вважають, що це забезпечить добробут родині. В східних районах України чебрець ще називають "богородицькою травою".

Цікаво, що деякі назви рослин несуть певну інформацію про етнічні назви народів, котрі заселяли нашу землю в різні часи. Так, наприклад, вважають, що назва квітки чемерка пов'язана з давнім народом кіммерійців (так само як назви населених пунктів на Чемер-, Жемер-). Народна медицина використовує коріння цієї рослини як протипа-разитний засіб, оскільки це дуже отруйна трава. У степах України зустрічаються також невеликі кущики з жовтими квіточками під назвою дрік скіфський. У Приазов'ї також росте белевалія сарматська - красива квітка з фіолетово-пурпурними дзвониками на довгому суцвітті у вигляді китиці.

Про перебування татар в Україні говорить аїр, який ще називають "татарським зіллям". За переказами татари брали з собою цю рослину, щоб перевірити, чи можна пити воду з річки: якщо коріння, вкинуте у річку, проростає і дає квіти, то вода чиста. Тому й росте аїр переважно в річках та озерах. Він є цілющим засобом проти випадання волосся, поліпшує апетит, має дуже приємний запах. Для лікування використовують переважно коріння цієї рослини.

Магічними якостями наділив народ валеріану, яка в стародавні часи була відома під назвою одолян, або одолень-трава. Її навіть вирощували в квітниках, щоб уберегти свій дім і сім'ю від усякої напасті. Вважають також, що валеріана рятує від "суму", оскільки є заспокійливим засобом.

Люди знали, що кожне зілля має свій час і свою найбільшу силу для лікування. В Україні цілющі трави збирали переважно на свято Купайла, але в деяких регіонах перший збір починався ще раніше: це середа на Русальному тижні (на Трійцю).

Збирали трави також на Семена Злата (Симона Зилота), яке відзначалося 10 травня. Семен вважається покровителем рослин, а в давніші часи свято називалося Зільник. Відбувалося ритуальне окроплення трави хмільним напоєм, переважно медовим. До схід сонця вирушали збирати цілюще зілля.

Цілющими вважалися й трави, якими встеляли підлогу на Трійцю. їх збирали і зберігали для лікування. Купальський збір трав починався ще з ночі 23-24 червня. Зіллю, зібраному в цей час, приписували найбільш магічні властивості - воно лікувало від усіх хвороб. В цю ніч має розцвісти Перуновий квіт - цвіт папороті, який вказує, де заховані скарби. Збереглися також перекази про розрив-траву (або клюн-траву), яка відкриває всі замки, її також треба шукати на Купайла.

Наступний збір трав починався на Маковея (1 серпня). У цей день збирали переважно городні рослини, які вирощували біля хати: мак, соняшник, моркву, кріп, любисток, м'яту, руту. На Спаса (6 серпня) збирали плоди й овочі, заготовляли на зиму, сушили, консервували тощо. Кожна рослина тісно пов'язана з Сонцем, Місяцем, Зодіаком. Всі планети мають свої рослини, які присвячені дням тижня. Сонячний день - неділя, місячний - понеділок і т.д. (див. тему "Астрономічні знання та народний календар"). Рослини Сонця круглої форми: кульбаба, нагідки, соняшник, рум'янок, первоцвіт та ін. Рослини Місяця: лілея, біле латаття, диня, огірки, кавуни, гарбузи (за формою квіток), верба, береза. Марсу (вівторок) присвячені всі повзучі рослини: горох, квасоля, хміль, льонок тощо. А також деякі колючі та пекучі рослини: перець, часник, кропива, аґрус, ялівець. Меркурію (середа) присвячуються: чорниця, буквиця лікарська, насіння подорожника та ін. Юпітеру (четвер) - великі рослини з широким листям: дуб, лопух; а також деревій, кмин, коріандр, кріп, бузина. Венері (п'ятниця) - присвячуються білі, червоні, лілові квіти: лаванда, фіалка, шавлія, бузок, жасмин, вишня, слива, малина, ожина. Рослини Сатурна (субота) - сосна, ялина, піхта, туя, кипарис, ялина, папороть, верес, полин (дослідження Марії Грицай).

Збирання рослин здавна починалося до схід сонця, "поки роса не впаде", бо тоді зілля втрачає свої лікувальні властивості. На Поліссі вважалося, що збір трав повинен відбуватися в першій половині дня (до 12 год), поки "день прибуває, щоб сила прибувала". Іноді (як на Купала) починали збирання трав вночі. Саме вночі трави вбирають більше вологи й корисних речовин, водночас виводячи з себе шкідливі елементи, тобто самоочищаються. Найкращим місцем збору цілющих трав завжди вважалися відлюдні місця, "де не чути голосу півня".

Для кожної хвороби був свій час збирання ліків. Якщо рослини застосовувались для зміцнення організму, підвищення рівня гемоглобіну, збільшення ваги, для "сили" - слід збирати на Молодика, "щоб зростало, як місяць". Коли ж слід позбутися виразки, шкірних хвороб, бородавок тощо - то траву збирати на повний місяць, котрий ітиме на спад, на зменшення. Зі збором цілющого зілля пов'язані дуже давні звичаї, що носять ритуальний характер. Землі треба дякувати за подаровані ліки. Тому перед початком збору під перший кущ чи пагінець рослини кладуть хліб-сіль або копійку. В Карпатах про це кажуть: "Не бануй, землице, що зме тя оголили, ми на тя, землице, хліба положили". Рослини збирали обов'язково помившись і вдягнувшись у чисту сорочку. Перед збиранням обов'язково молилися і просили в Бога, щоб зібране зілля було помічним від усіляких недугів. В Золотоніському повіті на Полтавщині був звичай збирати зілля роздягнутим, "бо як нарвеш у одежі, то не буде помагати від усякої хвороби".

До наших днів дожили деякі язичницькі молитви, що читалися перед лікуванням. Тут є звернення до сил природи, до небесних світил, прохання допомогти. Так, наприклад, на Житомирщині записана така молитва. "Ясне сонечко, ідеш ти через увесь свєт, не боїшся ти уроков і пристріту, то щоб так не боялася (ім'я). Іде ясний месяц через увесь свєт, не боїться вон не вроков, не переляков, не пристріту, не пристретища, щоб так (ім'я) не боялась. Ясная зоря, ідеш ти через увесь свєт, не боїшся ти не вроков, не переляков, не пристріту, не пристретища, щоб так (ім'я) не боялась, не заспаного, не подуманого, не чоловічого, не жіночого, не парубочого, не дитячого, не дівочого. П'ятьонка - матьонка, стань у помочи". Таку молитву-замовляння повторювали тричі перед початком лікування, викачування переляку тощо.

Флора: символічне й прагматичне

Світ рослин життєво необхідний людині. Протягом тисячоліть багато рослин використовуються в найрізноманітніших сферах господарської діяльності, є незамінними продуктами харчування, цілющими оздоровчими засобами.

Поряд з утилітарною функцією рослини займали значне місце в широкому комплексі традиційних вірувань, звичаїв і забобонів. Обряди і повір'я, пов'язані з деревами, травами, зіллям і квітами, доносять відгомін язичницьких уявлень наших предків про навколишню природу і базуються як на реальних, так і на уявних властивостях рослин. З утвердженням християнства ці властивості нерідко закріплювалися ритуалом освячення в церкві.

Обрядові дії, пов'язані з рослинністю, відігравали важливу роль в календарних святах. Ці обряди мали забезпечити людині здоров'я, зміцнити добробут сім'ї, посилити плодючість землі й худоби, вберегти господарство від нечистої сили. Особливе місце займали рослини-символи у сімейних обрядах. Жодне весілля на Україні не обходилося без барвінку і калини, якими прикрашали коровай та вінок молодої.

Рослинні мотиви та образи широко представлені і в українському фольклорі. Майже в усіх жанрах усної словесності рослинна символіка є одним із важливих виражальних засобів.

Барвінок - вічнозелена трав'яниста рослина, листя якої зберігає зелений колір навіть під снігом. Живучість і витривалість Б., краса його цвіту оспівані в багатьох народних піснях. В українському фольклорі це символ молодості, кохання та шлюбу.

Вінком, сплетеним із Б., прикрашали голову молодої на весіллі. На Бойківщині збирання Б. для весільного вінка супроводжувалося ритуальними піснями і спеціальними обрядами, які мали забезпечити молодим щасливе подружнє життя. Разом з ягодами калини, колосками жита, васильками Б. прикрашали весільне дерево - гільце, використовували в інших весільних ритуалах.

Васильки в засушеному вигляді мають сильний стійкий запах, завдяки чому ця рослина дістала широке ритуальне застосування. Квіти В. клали за ікони в день Чесного Хреста (14 вересня за ст. ст.), ними прикрашали хрести у церквах.

Цілющі властивості В. відомі здавна. На Волині їх використовували як лікувальний засіб при високій температурі, від запою й перепою; з них робили купель для дітей при багатьох хворобах, зокрема жовтяниці; освяченими на Спаса (6 серпня за ст.ст.) В. обкурювали хворих. Вінки з освячених В. одягали на голову померлим дівчатам, ці ж квіти клали в труну.

В народній поезії В. є символом святості, чистоти, приязності. Вони згадуються і в купальських піснях:
Та вроди, Боже, троє зіллячок:
Перше зіллячко барвіночок,
Друге зіллячко любисточок,
Третє зіллячко васильочок.
Барвіночок - для дівочок,
Любисточок - для любощів,
Васильочок - для запаху.

Верба, опоетизована народом разом із калиною і тополею, не випадково заслужила на таку шану. Виростаючи біля річок, ставків, природних джерел, вона є ніби позначкою води на землі. Криницю завжди намагалися копати під В.: Де срібліє вербиця, там здорова водиця. І насправді, В. була чудовим природним фільтром усіляких домішок, що містилися у водах. Вербову лозу традиційно використовували для зведення турлучних будівель, огорож, для виготовлення меблів, кошиків та інших ужиткових речей; з вербової деревини здавна робили музичні інструменти.

В. відігравала й важливу ритуально-обрядову роль. За народними уявленнями, гілочки В., посвячені в церкві в останню неділю перед Великоднем - вербну неділю, набували магічних властивостей. Освячену В. приносили в дім і вдаряли нею членів сім'ї, найчастіше дітей, примовляючи: Будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля. Виганяючи вперше худобу на літне пасовище, її обов'язково вдаряли В., щоб уберегти від хвороби та інших напастей.

Освячена В. зберігалася в хаті й широко застосовувалася як лікувальний засіб чи як оберег. На Херсонщині й клали у воду, в якій купали хвору дитину, на Харківщині запалювали гілочку В. і обкурювали нею хворих на лихоманку.

Побутувало повір'я, що в хату, де є В., не вдарить блискавка. Вважалося також, що В. перепиняє дорогу в дім нечистій силі, особливо відьмам.

В українському фольклорі В. - це поетичний символ дівчини або заміжньої жінки. Розлоге, похилене вербове гілля найчастіше асоціюється зі смутком і жалем:
Висока верба, висока верба
Широкий лист пускає.
Велика любов, тяжка розлука
Серденько зриває.

Горох в українському фольклорі є символом сліз: Сльози, як горох, котяться; з ним пов'язували нещастя, біду. Тому в деяких районах хлопці й підлітки, що ходили на Новий рік по хатах, не домішували Г. до хлібних зерен, якими посівали. Молоді жінки уникали їсти його натще, аби не було гірким подружнє життя. Але, незважаючи на це, з Г. готували як повсякденні, так і ритуальні страви й навіть використовували як оберег.

Дуб здавна користується в народі глибокою шаною. Ще стародавні слов'яни влаштовували біля лісових велетнів обрядові дійства, приносили жертви богам. У XIX ст. на Зелені свята влаштовували так званий гральний дуб (на Київщині - сухий дуб). У центрі села, а іноді за околицею ставили довгу жердину з прикріпленим зверху колесом, прикрашали її травами, квітами, стрічками, обкопували невеликим рівчаком. Довкола такого "Д". відбувалися ігри, що супроводжувалися спеціальними піснями. Цей обряд символізував розквіт природи, початок літа.

Оспіваний в народних думах та піснях Д. є символом молодого козака:
Чом дуб не зелений? -
Лист хмара прибила;
Козак невеселий -
Лихая година.

Дуб і береза порівнюються з козаком та його матір'ю:
Ой, дуб до берези
Гіллям похилився,
Козак своїй матусеньці
До ніг уклонився.

У весільних приповідках і побажаннях Д. виступає символом подружнього життя (Дарую два дубочки, щоб жили в парі, як голубочки), міцного здоров'я й довголіття молодих (Дарую дуби, що в діброві, будьте дужі та здорові). Коли народжувався син, батьки за народним звичаєм висаджували два жолуді, коли донька - висівали калинове зерня.

Калина постає в українському фольклорі одним із найулюбленіших поетичних образів. Її завжди супроводжує епітет червона, що символізує жіночу красу, дівочу цноту. Із замилуванням писав про К. Тарас Шевченко:
Зацвіла в долині
Червона калина,
Ніби засміялась
Дівчина-дитина.

Поряд із барвінком К. широко використовувалася у народній обрядовості, зокрема весільній: китицями К; прикрашали весільний коровай, калиновим цвітом чи ягодами оздоблювали гільце. Водночас схилена над водою К. нагадує про смуток і журбу:
Червоная калинонька
На яр-воду схилилася...
Там дівчина журилася.

Як і багато інших рослин, К. поєднує в собі "красиве і корисне" (М. Т. Рильський). Калинові ягоди, кора, цвіт - випробувані ліки в народній медицині.

Мак. Широко розповсюдженим було вірування в чудодійні властивості М. як оберегу від лиходійства відьом, упирів та інших істот. Особливу силу, як вважалося, мав польовий М., зерна якого самі висипалися з голівок, - так званий видюк. Якщо таким М. обсипати обійстя, то жоден упир чи злий дух не зможе зайти в нього, поки не збере і не порахує всі зернята. Щоб охоронити від відьми дійну корову, її обсипали М., освяченим на Маковія (1 серпня за ст. ст.) або на Спаса (6 серпня), примовляючи: Коли цей мак збереш, тоді від моєї корови молоко відбереш. На Волині, аби припинити засуху, вкидали у криницю певну кількість зерен свяченого М.

М. використовували також із лікувальною метою, переважно як снотворне. У фольклорі М. є символом краси: Гарна дівка, як маківка; Гарне, як мак городній.

У піснях маків цвіт прирівнюється до швидкоплинного людського життя:
Пройшов мій вік, як маків цвіт,
Що вдень цвіте, а вночі опаде.

Можна зустріти також поетичне порівняння маківки з матір'ю - головою роду:
Да нема цвіту, світлішого над маківку,
Да нема роду, ріднішого над матінку.

М'ята широко використовується в народній медицині, займає почесне місце в народних піснях та обрядах. Її незмінний епітет - кудрява. Як і калина, М. є символом дівочої краси й цноти. У фольклорі М. нерідко згадується поруч із рутою, утворюючи немовби одну рослину - руту-м'яту:
По садочку ходжу я, ходжу,
Руту-м'яту саджу я, саджу,
Рута-м'ята да й не прийнялася,
Родиночка й одріклася.

М. відігравала важливу роль у весільній обрядовості. За традицією, вінок для молодої та вінки для дружок плели з М., барвінку і рути.

Осика вважалася нечистим, заклятим деревом, оскільки на ній, за християнською легендою, повісився Іуда. Ця ж легенда пояснювала постійне, навіть у безвітря, тремтіння листя О. Тому з її деревини не годилося споруджувати оселі.

Водночас О. використовували як один із найбільш надійних оберегів від відьом, упирів тощо. Щоб уберегти молочну корову від посягань відьми, в огорожу довкола обори встромляли осикові кілки. За допомогою осикової палички можна було також примусити відьму, що обернулася твариною, повернути свій справжній вигляд. Щоб упир не міг вийти зі своєї могили, в неї вбивали осиковий кілок. Так само вважалося, що для припинення засухи в могилу самогубця треба вкопати кілок із О. і полити його водою. З осиковою палицею можна було пройти вночі лісом, не остерігаючись нечистої сили.

Папороть - реліктова трав'яниста рослина, що ніколи не цвіте, розмножуючись вегетативне. Проте, за народними повір'ями, в ніч на Івана Купала (24 червня за ст.ст.) на коротку мить з'являється вогнена квітка П. Той, кому вдається зірвати її, отримує чарівну силу, яка дає змогу знаходити заховані скарби, дізнаватися про долю людей, зцілювати хворих, розуміти мову звірів і птахів. Проте нелегко заволодіти таємничою квіткою, яка росте в дрімучому лісі та охороняється нечистою силою. На сміливця чекають численні випробування, часом небезпечні для життя. Легенди про спробу здобути квітку П. послужили основою відомої повісті М. В. Гоголя "Вечір напередодні Івана Купала".

П. вважалася улюбленим зіллям чортів та відьом. Тому на Гуцульщині, зокрема, існував своєрідний звичай бити папороть. Аби вона не сіялася в полі і не шкодила травам, її били палицею навхрест, потім це місце святили.

Полин найчастіше використовували як оберег від русалок, зустріч з якими вважалася особливо небезпечною в так званий Русалчин Великдень (наступний четвер після Зелених свят). Підстерігаючи перехожого за околицею села, русалка запитувала його: "Полин чи петрушка?" Якщо покажеш П., русалка зникне, якщо ж відповіси "петрушка", то вона може залоскотати насмерть.

У народних піснях і приказках П. має незмінний епітет гіркий і нерідко виступає символом нещасливого життя:
Лучче мені, мати,
Гіркий полин їсти,
Аніж мені, мати,
Із нелюбом сісти.

Рута - багатолітня рослина, квітки якої мають сильний і своєрідний запах. Її цілющі властивості добре відомі в народній медицині.

У народній поезії Р. супроводжують епітети: яра (тобто молода), крута, сувора, зелена. Р. або ж вінок, сплетений із неї, є символом дівування; образ зів'ялої, розтоптаної, розсипаної Р. означає втрату дівоцтва. Іноді Р. символізує розлуку з милим, самоту, її жовтий цвіт провішує нещасливе кохання:
Зеленая рутонька, жовтий цвіт,
Чому тебе, Іване, так довго ніт?

Тополя. В народних піснях з Т. порівнюється красива, струнка дівчина або заміжня жінка. Рубання Т., так само як і калини, символізує заручення та одруження дівчини:
Тонкая, високая тополя:
Чорнявая дівчина - то моя.
Тонкую, високую зрубаю:
Чорнявую дівчину кохаю.

Широковідомий казковий мотив обернення дівчини в Т. використав Т. Г. Шевченко в баладі "Тополя".

У першій половині XIX ст. існував обряд водити тополю, який виконувався на Зелені свята. "Т." зображала вродлива дівчина, вбрана в стрічки, зелень та квіти. Її водили по селу у супроводі відповідних пісень:
Стояла тополя
Край чистого поля.
Стій, тополенько,
Стій, не розвивайсь,
Буйному вітроньку
Не піддавайсь.

Часник відігравав важливу роль як оберег від злих сил, а також у практиці народної медицини. Наділення Ч. чудодійною силою значною мірою було зумовлене цілющими властивостями і своєрідним запахом цієї рослини.

Комментарии: